Чего-то вы плавно соскочили на огнестрел
Как по мне, в Карпатах лучше мачетина. Токо не легковесы с толщиной 2,7 а полновесные тесаки с клинком в 6-8мм. Такое мачете будет не легче топора, конечно, но универсальность выше.
Где-то на
http://www.karpaty.com.ua читал репортаж о зимней ночевке в колыбе на склонах Смотрычя (какой именно не помню, а искать облом).
О! НАШЕЛ! (дальше фрагменты)
..................
Колиба, де ми зупинилися, досить велика. Прямо перед входом починається коридор. Ближні двері наліво – жиле приміщення. Дальні наліво – спальня, тільки ліжко чомусь засипане снігом. Навпроти входу – тамбур з дровами. Направо – велике приміщення, призначення якого явно пов’язане із виробництвом кисломолочної продукції, з цієї кімнати можна потрапити у головне приміщення – тут палять ватру. Навкруги лежать усілякі гачки, совочки та інші предмети гордості середньовічної інквізиції.
Хата затарена дровами на кілька днів інтенсивного спалювання. На стінах видно залишки електропроводки. Колись такі господарства інтенсивно розвивалися, мабуть, тоді і світло тут було.
На підвіконні лежить блокнот із малюнками: в основному, інопланетяни та міські пейзажі. Мабуть, комусь було дуже важко і він хотів додому.
14-10. Ейфорія від огляду нашого притулку потрошки проходить. З’являється відчуття невпевненості у чомусь. Спочатку дуже ефемерне, але з часом усе матеріальніше, і раптом: СОКИРА!!! Ми не взяли сокиру, бо розраховували користуватися виключно примусом. М-да, йоксель-моксель, це те саме, що сидіти на скрині з діамантами і не могти їх дістати. Дров гора, а ми не можемо їх розпалити. Непогані ножі, які ми узяли з собою, годяться хіба що на вистругування трісочок, проте жару від їхнього спалювання буде явно недостатньо для поліняк, які добряче відсиріли. Спроба полити це добро бензином викликає радість, яка згорає разом з ним за дві хвилини.
Десь глибоко усередині жевріє надія: а мо’, сокиру десь заховали? Заглядаємо у кожну щілину, світимо у кожен закуток, Сергій досліджує стрих. Там можна знайти багато чого, але сокири там, нажаль, немає. Ех...
Плюємо на це багатство і повертаємося до свого примуса. У міських умовах він проявив себе непогано, але як буде тут? Від’їзджає заправник, дано старт – працює! Та ще й як! Стає трошки легше. Значить голодувати явно не будемо. Ще невідомо, скільки часу триватиме завірюха, тому потрібно підготуватися якомога краще.
17-20. А, біс із нею, із сокирою. Пробуємо випити горілки і закусити салом. Ну це ж треба: ніякого задоволення! Горілка п’ється, наче холодна вода. Плюємо через ліве плече, може якось допоможе. Гаплик – пороблено! А от підігрітий „Вінок Дунаю” справді гріє, запах несе кудись далеко у літо... Хтіли брати по літрові на брата. Каюсь, то я сказав, шо забагато. Присягаю наступного разу мовчати. А от сокиру відполірую до дзеркального блиску і візьму, навіть якщо кожен матиме свою. Знову сокира. Ми ще багато разів згадаємо про неї, дивлячись на купи дров.
Ніч. За вікнами – кошмарний жах. Вітер, мабуть, вже накрив тридцятку, бо стіни просто двигтять. Щось завиває, стукає по старому дереву, соває усім, чим тільки може. Дим від невдалої спроби розпалити пічку розігнало по усіх шпаринах. Температура у хаті практично рівна забортній. Пробую витягти руку зі спальника і з овечої рукавиці – ого! Шкода, у нас не було чим виміряти температуру та швидкість вітру, але і так зрозуміло, що значення їхні були далекими від комфортних.
Проходить година адаптації, але ми усе одно спимо неспокійно: дуже вже підозріло щось скрипить на горищі і лопотить церата, вставлена у вікна. Дай Боже, аби витримала, бо інакше під ранок доведеться відкопуватися зі спальників.
...............
10-30. Повертаюся, назад, заходжу до кімнати і хряць! То моя щелепа упала на підлогу, проломила її і застрягла десь глибоко у мерзлому ґрунті. У кімнаті було троє! Крім Сергія там перебували ще двоє. З якої вони планети, одразу визначити було не мош. Вони були обвітрені, мокрі і розмовляли нашою та Russian мовами.
Прибульці, виявилося, з Києва. Зараз навчаються у Вижниці у коледжі художніх промислів. Ідея „сходити” у гори у них визріла за десять хвилин. Ще через двадцять вони були в дорозі.
Відігріваємо їх чаєм. У них є величенький тесак. Віталик та Ваня колють ним дрова, наче сокирою, і палять ватру. Вогонь горить, разом з тим топить сніг на даху та на горищі. Невдовзі у колибі починає йти дощ. Навколо дим – натуральна коптильня.
..............
Взято здесь
http://www.karpaty.com.ua/?chapter=17&item=311
